Розглядаючи взаємозв'язок між пам'яттю, антропогенним середовищем й уявним простором, твір продовжує попередню практику художниці: підкреслення крихкості ландшафтів та об'єктів, які співіснують з людьми. У роботі «Свідки» галерейний простір заповнюють скульптури у вигляді соняшників і пшеничних колон. Вони виступають синекдохою втраченої землі, створюючи висушений і випалений пейзаж, яким блукають глядачі й глядачки. Незавершеність ландшафту породжує потужну поетику пам'яті, здатну — через показ тонкої фрагментації — зафіксувати горювання та жалобу Землі. Чорне скло не виконує своєї основної функції, оскільки не пропускає світла, однак цей непрозорий стан дозволяє розкритися травмі, яка далі втілюється у виразно окреслених скульптурах. Світло розбивається — і соняшники перетворюються на скорботних вартових. Спалення українських полів соняшника й пшениці під час російського вторгнення, що триває, викликало у художниці обурення — і бажання вшанувати природу, яке втілилося у формі колючих і моторошних соняшників. Вони — наче тіні міжпоколіннєвих травм, історій гніту, жорстоке відлуння яких лунає сьогодні.