60 років тому, 4 вересня 1965, відбулася київська прем’єра «Тіней забутих предків» — подія, що стала рідкісним перехрестям українських політичних та кінематографічних проєктів минулого століття. Під час показу фільму активісти на чолі з Іваном Дзюбою заявили зі сцени про повернення політичних репресій проти інтелігенції. Фільм Сергія Параджанова, хоча й був радше тлом, ніж каталізатором цього виступу, гармонійно відтінив цю політичну акцію своєю інакшістю, повернутою на екрани авангардною експресією та автохтонною українською культурою.

Українське поетичне кіно — явище, з одного боку, введене в український кінематографічний канон як одна з його історичних кульмінацій у вигляді творчості Сергія Параджанова, Юрія Іллєнка, Леоніда Осики, Лариси Кадочнікової, Івана Миколайчука, Володимира Денисенка та інших; з іншого — комплексний мозаїчний феномен, досі непідвладний однозначним інтерпретаціям.

Кінематографічно воно стало осердям історії українського кіно ХХ століття, криницею для спраглих кількох прийдешніх поколінь кінематографістів, яка вбачали в ньому надалі недосяжний еталон свободи. Поєднавши відлуння повоєнних травм з мотивом «втраченого раю», екзистенціалізм з фольклоризмом, натхнення природою Карпат з перепрочитанням Коцюбинського, Гоголя, Лесі Українки, Довженка, українське поетичне кіно створило химерну, ідилічну й трагічну фільмову стихію.

Політично «поетичне» кіно ненароком зримувало «українські» та «антирадянські» мотиви, створивши на матеріалі офіційного етнографічного стилю та «утриманських екранізацій» тип «маргінесу нормальної кінематографічної продукції», яку каральні державні органи не спромоглися ні упередити, ні апропріювати.
Рівно за сім років після київської прем’єри «Тіней» як Дзюба, так і Параджанов опинилися у в`язниці, короткі 60-ті змінилися довгими й важкими 70-ми. Вирішальна заборона кількох «поетичних» фільмів стала болючим, але слабким рішенням безіменних цензорів, адже цьому феномену судилося перерости своєю актуальністю не лише мову фільмів свого часу, але й тоталітарний політичний лад. Парадоксальна й щедра стихія українського поетичного кіно продовжує бентежити, запрошувати до тлумачень й емансипувати емоційно та тілесно.

Кураторська група: Станіслав Битюцький, Альона Пензій, Олександр Телюк.
Куратор від Київської бієнале: Сергій Климко.
Архітектура й дизайн: Лера Гуєвська.
Музичне оформлення: Мар’яна Клочко.
Запрошений художник: Максим Ходак.
Тексти: Станіслав Битюцький, Олег Оліфер, Альона Пензій, Олександр Телюк.
Переклад та редагування текстів: Олеся Камишникова.
Монтаж відео: Станіслав Битюцький, Олег Оліфер, Олександр Телюк.
Радіовистава «Нездійсненне інтермеццо»: Наталія Коломієць і команда Радіо Культура.
Менеджмент монтажу виставки: Августа Самойліченко, Анастасія Омельченко
Подяки: Олені Гончарук, Василині Полянській, Остапу Кіну, Ірині Славінській.

Проєкт створено в межах Київської бієнале у плідній співпраці між Національним центром Олександра Довженка та Центром візуальної культури.

Партнери проєкту: Національна кіностудія художніх фільмів ім. Олександра Довженка, Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України, Радіо Культура.