Ґульнур Мукажанова
Ґульнур Мукажанова народилася 1984 року в Семипалатинську (Казахстан) незадовго до розпаду СРСР. Навчалася в Академії мистецтв в Алмати та в Академії мистецтв Вайсензе, Берлін. Досі живе у Берліні; уже довгі роки працює переважно з текстилем. Мистецька практика художниці перебуває під глибоким впливом казахських текстильних традицій, а одним із основних матеріалів, які вона використовує, є фетр. Спираючись на традиційні ремісничі техніки й сучасні концептуальні підходи, Мукажанова досліджує теми пам'яті, ідентичності й трансформації культурних цінностей у пострадянському та глобалізованому світі.
Через повторювані ручні процеси й багатошарові структури роботи Ґульнур досліджують те, як травматична колективна пам'ять, яка несвідомо передається від покоління до покоління, продовжує визначати сприйняття, поведінку й внутрішні структури сучасного суспільства. Звертаючись до тактильних матеріалів і трудомістких процесів, художниця створює роботи, які водночас є втіленням крихкості й тривкості — та відображають напругу між збереженням і перетворенням.
Мистецька практика Ґульнур досліджує взаємозв'язок між особистою і колективною пам'яттю, тілесним досвідом та культурною спадщиною, використовуючи художні процеси як спосіб спостереження, розкриття і усвідомлення психологічних механізмів в основі цих феноменів. Через абстракцію, повторення і матеріальність Мукажанова розглядає мистецтво як простір роздумів над успадкованою історією, незціленими травмами й непомітними формами присутності минулого в сьогоденні.
Матеріал як пам’ять
2026
Інсталяція з велюрового шовку (віскози), діорама
280 × 400 × 300 см
Надано художницею
Інсталяція Ґульнур Мукажанової (нар. 1984, Семипалатинськ, Казахстан), створена спеціально для Київської бієнале в Інституті KW, енергійно втручається в архітектурний простір. Вбудовану нішу роботи обшито червоно-пурпуровим велюром, виробленим за радянських часів і поширеним нині на текстильних ринках Узбекистану й Казахстану. У цій матеріальній траєкторії відлунюють довші історії обігу текстилю в Центральній Азії: від обмінів, які відбувалися вздовж Шовкового шляху, до радянської промислової стандартизації і сучасних пострадянських торгових шляхів, що пролягають через Азійсько-Тихоокеанський регіон. Тож тканина постає архівом: її волокна вміщають багатошарові економічні, ідеологічні й міграційні досвіди.
Закріплений на гіпсокартоні, а потім частково зішкрябаний велюр оприявнює крихкість як поверхні, так і конструкції. Розірвана тканина й тріщини в штукатурці оголюють те, що зазвичай лишається прихованим, і роблять тіло архітектурного об’єкта зраненим і вразливим. Здертий матеріал лежить внизу м’яким полем уламків. Порожня ніша функціонує як портал у міфічний світ переплетених темпоральностей і географій. Робота, як це характерно для практики Мукажанової в цілому, поміщає в центр тканину, розглядаючи її як носія історії. Нашарування матеріалу стає засобом зібрати воєдино й переглянути застиглі в ньому історії. Текстильні фрагменти — у минулому одяг, який передавався з покоління в покоління, — стають носіями міжпоколіннєвої травми й глибоко вкоріненої тривоги, що виникли внаслідок примушення кочових народів Центральної Азії до осілості.
Працюючи на перетині особистої пам’яті, пострадянської матеріальної культури й утіленої історії, Мукажанова трактує текстиль як вмістилище емоцій, праці та історичних слідів. Завдяки своїй тактильній природі сам матеріал пам’ятає. Зношені поверхні тканини стають сенсорним архівом, де біль не лише розповідається, а й фізично відчувається впродовж поколінь.