Неда Саїді
Неда Саїді (нар. Тегеран, Іран) живе й працює у Берліні. Вивчала класичну скульптуру під керівництвом Раффі Давтяна в Тегерані, а пізніше — образотворче мистецтво в класі професорки Гіто Штеєрл («LensBased») у Берлінському університеті мистецтв (UdK). Саїді — лауреатка премії Вілла Романа 2022 року, стипендіатка програми міжнародних досліджень Інституту Макса Планка у Флоренції, стипендії «Kunstfonds» 2020 року й премії імені Ельзи Нойманн для молодих художників і художниць 2019 року. Була резиденткою мистецької резиденції «Delfina Foundation» в Лондоні.
Її текст «ПОВЕРНЕННЯ ДО НІДЕ — ДІАЛОГ НЕДИ САЇДІ Й ХОМАЮНА СІРІЗІ» було опубліковано (мовою фарсі й англійською мовою) Фондом Пежмана восени 2021 року; «ТІЛЬКИ ПТАХИ, ЩО ЛІТАЮТЬ НАЙВИЩЕ, МОЖУТЬ РОЗБИТИ ВІКНА: розмова з Анною Тейшейрою Пінто» — видавництвом «Archives Book» у 2024 році; «ШЕПІТ НЕДИ САЇДІ» — видавництвом «Mousse Publishing» у 2024 році.
Роботи Саїді виставлялися в галереях, музеях та арт-просторах різних країн світу: у Центрі сучасного мистецтва «KINDL», Берлін; «Kunsthalle», Баден-Баден; «Taxipalais Kunsthalle Tiroll» (персональна виставка), Інсбрук; «Extra City», Антверпен; Бієнале в Лулео, 2018; «Ludlow 38», Нью-Йорк; «Bundeskunsthalle», Бонн; «Folkwang Museum», Ессен; «Savvy Contemporary», Берлін, «Künstlerhaus Bethanien», Берлін; галереї «Дастан», Тегеран (персональна виставка); «Argo Factory», Тегеран (персональна виставка). Роботи мисткині увійшли до державних і приватних колекцій, серед яких Музей сучасного мистецтва Зальцбурга, «Vischer Collection» і колекція Фонду Пежмана.
Абісальна зона
2026
Скло, металева арматура
Різні розміри
Надано художницею
У «Абісальній зоні» Неди Саїді (нар. 1987, Тегеран, Іран) скляні об’єми, підвішені в залізній рамі, містять фрагментовані тілесні жести: руку, схилену голову, часткові обійми. Скульптурна інсталяція нагадує статую «Батьківщина-мати» — частину меморіалу радянським воїнам у берлінському Трептов-парку. «Батьківщина-мати», алегоричний пам'ятник, який уособлює батьківщину, самопожертву, утрату, перемогу й захист вітчизни, зображує скорботну матір, яка схилилася в горі. У виставковому просторі монумент з Трепов-парку розпадається на окремі сегменти — так, ніби пам'ять нездатна втримати цілісний образ. Прозоре скло нівелює монументальність; воно протікає, відображає і розбиває довколишній простір на фрагменти.
Форми, до яких звертається Саїді, не монументалізують утрату, а розкривають процес її конструювання: те, як наративи збираються докупи, наче риштування, і заповнюють порожнечі частковими істинами. Пам’ятники — каже нам ця робота — є не стільки якорями, скільки тимчасовими елементами, які заповнюють прогалини в колективній пам’яті, особливо вздовж колишніх радянських кордонів на зразок Берліна, де історія визначається і перевизначається найбільш інтенсивно.
Ця логіка поширюється і на стан вимушеного переміщення. Прибути в нову країну часто означає стиснути мову, жести й історію у щось зрозуміле, перекладне, у скорочену версію свого «я». З часом ця ідентичність знову розширюється, і розломи в ній стають помітними, а тяглість виявляється лише подобою тяглості. Скульптура Саїді втілює якраз такий момент повторного розширення: скляні фрагменти не зливаються в єдине ціле, а виставляють свої шви й розриви напоказ. Робота осмислює не лише пам’ятники, які заповнюють наративні порожнечі, а й людське «я»: подібним чином сконструйовану, стиснуту й недосконало розгорнуту структуру.