Саодат Ісмаїлова
Саодат Ісмаїлова (нар. 1981, Ташкент, Узбекистан) вивчала кіно- та відеорежисуру в Державному інституті мистецтв у Ташкенті. За останні роки виставлялася на 15-тій Шарджійській бієнале (2023), 59-й Венеційській бієнале (2022), «documenta 15» (2022). Персональні виставки також пройшли у Швейцарському інституті, Нью-Йорк, 2026; «Portikus», Франкфурт, 2026; «Pirelli HangarBicocca» в Мілані (2023/24), Музеї кіно «Eye» в Амстердамі (2023), «Le Fresnoy» в Туркуені (2023), Центрі сучасного мистецтва в Ташкенті (2019) та ін. Її роботи увійшли до колекцій Центру Помпіду в Парижі, «Tate Modern» у Лондоні, Міського музею в Амстердамі, «FRAC» у Франції, колекції Піно у Франції, Алматинського музею мистецтв і центру «Цілинний» в Алмати тощо.
Коли ми щезаємо
2024
24 шовкові панелі, двоканальна відеопроєкція
115 × 147 × 1150 см
20:39 хв
Надано художницею
«Коли ми щезаємо» Саодат Ісмаїлової (нар. 1981, Ташкент, Узбекистан) розгортається як багатошарова проєкція пам’яті, ритуалу й історичної тяглості. Відеоробота, знята на Сулайман-Тоо, священній горі в місті Ош у Киргизстані, надихається етнічно розмаїтим ландшафтом із глибоким культурним значенням і бурхливою пострадянською історією. Ош — вразливий географічний вузол, один із найбільш густонаселених районів Центральної Азії — залишається вирішальним для політичної і соціальної стабільності регіону. Гора Сулайман-Тоо виступає тут одночасно свідком і архівом.
Сучасні відеозаписи давніх ритуалів поєднуються у фільмі з архівними кадрами 1929 року. Завдяки майстерному монтажу, тіла рухаються крізь час у безперервному, майже циклічному ритмі. Жести повторюються, відлунюють і перетинаються, вказуючи нам, що історія не минає повністю: вона зволікає, затримується і у видозміненій формі повертається знову.
Відеоробота Ісмаїлової, презентована як інсталяція з 24 підвішених шовкових панелей, виходить у простір за межі екрану. Кожен її шар містить фрагмент рухомого зображення. Фігури з’являються, розчиняються і знову з’являються; перед нашими очима немовби змінюються спогади. Напівпрозора тканина дозволяє сценам перетікати одна в одну, породжуючи миті, де минуле й теперішнє неможливо розрізнити.
Те, що ми бачимо у «Коли ми щезаємо», ніколи не є фіксованим. Робота, як це загалом властиво творчості Ісмаїлової, простежує, як пригнічені або забуті наративи зберігаються в ландшафтах, тілах і ритуалах, щоб (заново) постати у вигляді фрагментованих та поетичних форм.